Сергій Буяджи
Партнер
31.08.2021
Інтернет народився в університетських лабораторіях і в перші роки всотав максималістичний ентузіазм університетських кампусів. Глобальну мережу бачили глобальним репозиторієм, всесвітньою бібліотекою, можливо, навіть «Великим Всепланетним Інформаторієм» братів Стругацьких. У кінці 90-х законодавці країн-учасниць цифрової революції дозволяли будь-який обмін інформацією і балували молоду індустрію імунітетом від цензури та надто жорсткого нагляду за дотриманням авторських прав.
Контекст
Серед безпрецедентних прикладів турботи про свободу цифрової інформації можна назвати впровадження в 1998 році 512-го параграфа в розділ 17 Кодексу Сполучених Штатів Америки (також відомого як OCILLA/DMCA), Директиву ЄС 2000/31/ЄC «Про електронну комерцію» і новели в законодавствах позаблокових країн на кшталт запізнілого українського закону з такою ж назвою. Загальний підхід до правового режиму можна охарактеризувати як «інформація презюмується законною і легальною (зокрема, стосовно авторських прав), якщо немає явних причин вважати інакше».
Саме такий ліберальний підхід дозволив існувати електронній пошті та ефективним онлайн-пошуковикам без перлюстрації, а хостерам, власникам форумів і соціальним мережам — не боятися судових позовів за невпорядковані пости своєї аудиторії. Тільки автор мав право впізнати свій твір і тільки автор — ініціювати його видалення. Лише пряма відмова власника платформи виконувати законні вимоги могла бути підставою для позову до нього за порушення авторських прав.
Водночас для великих правовласників виявлення і зупинення порушень стало неприємним обов’язком на кшталт щоденного прополювання величезного інформаційного поля — кожного дня на ньому виростають бур’яни. З одного боку, вони з цього ж поля збирають врожай, з іншого — ліньки.
Посилаючись на катастрофічні збитки від порушення авторських прав і страждання від виконання процедур для видалення контенту, кіно- і музична індустрія Голлівуда озброїлася лобі та судовими позовами і почала тиснути на великих сервіс-провайдерів та законодавців з вимогою ввести цензуру контенту за порушення авторських прав. Одним з перших сервіс-провайдерів здався YouTube, який в кінці 2000-х запровадив систему Content ID. На законодавчому рівні прагнення ввести онлайн-цензуру (аж до блокування доступу до сайтів і процесингу платежів) реалізувалося в законопроєктах 2012 року «Про протидію онлайновому піратству» (SOPA) і «Про захист інтелектуальної власності» (PIPA). Стався скандал, а публічний протест і жорстка критика зачепили майже 200 організацій (зокрема, Google, Microsoft, Amazon, PayPal, основні FOSS-проєкти і основні комп’ютерні видавництва). Фонд Wikimedia взагалі закрив доступ до Вікіпедії на добу.
Протест Вікіпедії проти SOPA і PIPA.
SOPA і PIPA з тріском провалилися в Сенаті. Тоді голлівудське лобі (а в Європі, де багато читачів, — і видавниче) стало шукати інші способи розширити повноваження правовласників. Зусилля вилилися в успішне прийняття Директиви (ЄС) N 2019/790.
Сучасний режим авторського права в ЄС
Директива про авторське право на єдиному цифровому ринку — це своєрідний «пакетний» закон. Серед прогресивних аспектів Директиви можна назвати:
- закріплення права на автоматичну обробку великих масивів текстів, захищених авторським правом (text and data mining), — стаття 3 Директиви;
- свободу розпоряджатися цифровими об’єктами авторського права для освітніх установ (стаття 5);
- право авторів на перегляд «кабальних» договорів онлайн-дистрибуції та вимагання гідної винагороди за свої неочікувано популярні твори (статті 18 – 20).
До негативних аспектів можна віднести:
- помітне посилення позицій організацій з колективного управління правами в ЄС. Навіть якщо вони не мають явного права представляти автора, воно передбачається (стаття 12);
- фактичну заборону свободи цитування онлайн (стаття 15);
- повну деконструкцію «безпечної гавані» онлайн-сервісів (стаття 17).
Директива зобов’язує держави-члени імплементувати її норми в своє законодавство з поправкою на національні особливості.
«Податок на посилання»
Стаття 15 каже, що цитати з усіх публікацій, молодших за 2 роки, підлягають сплаті роялті, крім:
- приватного некомерційного використання;
- створення гіперпосилань;
- окремих слів і дуже коротких уривків з публікацій.
Вже зараз новинним агрегаторам з доміцилієм у ЄС варто приглядатися до організацій з колективного управління правами, які будуть продавати права на посилання і цитати оптом.
Приватним користувачам на кшталт блогерів і аналітиків, які посилаються на публікації, складно щось рекомендувати, адже їхня діяльність не зовсім приватна і не зовсім некомерційна. Навіть Twitter був збентежений і запитав офіційне роз’яснення, чи вважаються 280 символів одного твіта «дуже коротким уривком» або все ж таки «оплачуваною цитатою».
Кінець «безпечної гавані»
Стаття 17 Директиви з першого ж абзацу ламає статус-кво і слідує канві скандального SOPA:
«…провайдер онлайн-сервісу спільного використання контенту здійснює акт повідомлення для загального відома чи акт доведення до загального відома для цілей поточної Директиви, коли він надає суспільству доступ до творів, які охороняються авторським правом, або інших об’єктів, які охороняються, що їх завантажили його користувачі».
У перекладі на українську: з 1998 по 2021 рік відповідальним за публікацію на Web 2.0 платформі був кінцевий користувач, який за порушення авторських прав отримував попередження чи бан. А тепер відповідальність несе сам онлайн-сервіс!
Уникнути відповідальності онлайн-сервіси можуть, лише коли вони:
- доклали всіх зусиль для отримання дозволу; і
- доклали всіх зусиль для забезпечення відсутності конкретних творів та інших об’єктів, що охороняються; і
- після отримання повідомлення від правовласників одразу ж вжили заходів з блокування доступу до контенту або його видалення з їхніх вебсайтів; і
- доклали всіх зусиль для попередження його подальшого завантаження.
Такі дії оцінюються з урахуванням:
- виду, аудиторії і розміру послуги, а також видів творів або інших об’єктів, які охороняються, що їх завантажили користувачі сервісу; і
- наявності підходящих і ефективних засобів, а також їхньої вартості для провайдерів онлайн-сервісів.
Зрозуміло, що відповідність цим критеріям можна довести лише в суді.
Зазначене означає, що європейським власникам онлайн-сервісів у 2021 році слід:
- Завжди бути готовими до позовів. «Безпечна гавань» їх вже не врятує.
- Хешувати контент, що порушує авторські права, і перешкоджати його повторному завантаженню.
- Запровадити системи розпізнавання порушень, наприклад Audible Magic Content ID чи Vobile RightsID.
- Готуватися до переговорів і здирства копірайт-тролів.
Перспективи
Дитинство Інтернету скінчилося. Почалася ера нагляду. Імовірно, в тому чи іншому вигляді новий режим перейде до законодавства всіх основних країн. Навіть невеликим стартапам варто бути дуже обережними, коли вони мають справу з чужими об’єктами авторського права, адже організації з колективного управління правами за допомогою своїх ботів і скриптів будуть, наче Великий Брат, стежити за кожним.