За останні декілька місяців влада внесла таку велетенську кількість змін до чинного законодавства України, що деякі новели випали з поля зору не лише пересічних громадян, але і науковців та практиків. Можливо, за інших обставин відповідні зміни не залишилися б непоміченими, проте зараз, коли блискавично змінюється майже все, досить складно відслідковувати усі новації.

А, між тим, питання, яке ми вирішили підняти у даній статті, відноситься до досить важливих та таких, що може стосуватися практично усіх українців. Ідеться про уведення у цивільне законодавство України нового способу забезпечення виконання зобов’язань – довірчої власності. Відповідні зміни до були внесені до Цивільного кодексу України (далі – ЦК)  Законом від 20.09.2019 р. № 132.

Для більшості населення України словосполучення «забезпечувальна довірча власність» мало що означає, проте науковці та практики протягом тривалого часу дискутують щодо правової природи, особливостей, а головне – щодо доцільності уведення такого способу забезпечення. У будь-якому випадку ця тема не нова для юристів. Почнемо хоча б з того, що аналогічний забезпечувальний інститут відомий у більшості країн Європи та багатьох інших країнах світу під різними назвами, до прикладу, як фідуціарний заклад, фідуціарна (довірча) передача майна у власність, передача права власності на майно у якості забезпечення зобов’язання, титульне забезпечення, квазізабезпечення (quasi-security), титульне фінансування (title finance), фінансування набуття активів(acquisition financing)тощо.

Більше того, передача права власності у якості забезпечення зобов’язань прямо передбачена у Директиві Європейського парламенту і Ради ЄС № 2002/47 «Про механізми фінансового забезпечення» від 06 червня 2002 р.(Directive 2002/47/EC of the European Parliament and of the Council of 6 June 2002 on financial collateral arrangements.

Зазвичай, поняття забезпечувальної довірчої власності розглядається як спосіб забезпечення виконання зобов’язань, за якого позичальник або третя особа передає у власність (або у довірчу власність) позикодавця або вказаної ним особи майно в забезпечення виконання своїх зобов’язань за договором позики. Після повернення позичальником всієї суми позики та сплати усіх відсотків, особа, якій було передане майно, повинна повернути право власності позичальнику (третій особі). У разі порушення позичальником своїх зобов’язань за договором позики позикодавець має право залишити собі право власності на передане майно або звернути на нього стягнення залежно від положень законодавства відповідної країни та умов договору.

З наведеного можна зробити висновок, що забезпечувальна довірча власність не має нічого спільного із трастами, що існують у країнах загального права. Це новий спосіб забезпечення виконання зобов’язань.

Загалом український законодавець правильно передав правову суть зазначеного виду забезпечення. Зокрема, відповідно до ст. 597-1 ЦК за договором про встановлення довірчої власності одна сторона (довірчий засновник) передає майно другій стороні (довірчому власнику) на праві довірчої власності для забезпечення зобов’язання боржника за кредитним договором, договором позики.

Право довірчої власності як спосіб забезпечення виконання зобов’язань (далі – довірча власність) є різновидом права власності на майно, за яким кредитор, який отримав майно у довірчу власність (довірчий власник), не має права самостійно відчужувати таке майно, крім як для звернення стягнення на нього, а також викупу його для суспільних потреб у порядку, встановленому законом. З моменту встановлення довірчої власності право власності особи, яка передала своє майно у довірчу власність, припиняється.

Довірчим засновником може бути боржник за основним зобов’язанням та/або інша особа, яка передає своє майно у довірчу власність з метою забезпечення виконання зобов’язань боржника. Довірчим власником є кредитор за основним зобов’язанням.

Слід зазначити, що і раніше в Україні та Росії переважно фізичні особи  практикували передачу права власності на нерухомість в якості  забезпечення позики з обов’язком повернути право власності первісному власнику після повного розрахунку. Суди по-різному на це дивилися. У деяких випадках суди визнавали дійсність такого непоіменованого способу забезпечення, а в інших – навпаки, вважали відповідну угоду фіктивною.

Проте, повертаючись до нововведень, пропонуємо більш детально проаналізувати положення ЦК. Об’єктом довірчої власності може бути майно, яке може бути відчужено і на яке може бути звернено стягнення. Якщо законом не встановлено інше, об’єктом довірчої власності не можуть бути цінні папери та корпоративні права. Як показує практика інших країн, найчастіше об’єктом забезпечувальної довірчої власності є нерухоме майно, а в частині, що стосується кредитування фізичних осіб – квартири або приватні будинки.

Довірча власність виникає на підставі договору, укладеного у письмовій формі. Договір про встановлення довірчої власності на нерухоме майно укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Довірча власність на нерухоме майно виникає з моменту її реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Абсолютно логічно, що забезпечувальна довірча власність на нерухомість підлягає державній реєстрації, оскільки за своєю природою це є речовим правом на майном.

Тобто в частині, що стосується загальних положень про забезпечувальну довірчу власність, в цілому, усе зрозуміло. На нашу думку, проблеми можуть розпочатися на етапі звернення стягнення на майно, у разі порушенням позичальником своїх зобов’язань.

Так, ст. 597-8 ЦК України передбачено, що звернення стягнення на об’єкт довірчої власності відбувається шляхом його продажу довірчим власником будь-якій особі-покупцеві. Договором про встановлення довірчої власності може бути передбачено інший порядок звернення стягнення на об’єкт довірчої власності, мінімальна ціна продажу такого об’єкта довірчим власником або ж право довірчого власника отримати об’єкт довірчої власності у свою власність (без обмежень на користування та розпорядження) у рахунок виконання зобов’язань боржника.

З наведеного можна зробити висновок, що ЦК передбачає три варіанти звернення стягнення на об’єкт довірчої власності: 1) шляхом його продажу довірчим власником будь-якій особі-покупцеві, 2) шляхом отриманням довірчим власником об’єкту довірчої власності у свою власність та 3) інший порядок звернення стягнення. При цьому законодавець не визначає, яким може бути «інший порядок звернення стягнення» та яким умовам він має відповідати, а також не регламентує процедуру переходу об’єкту довірчої власності у власність довірчого власника, що ставить під сумнів можливості практичної та ефективної реалізації такого порядку довірчим власником.

Видається, що за таких обставин потенційно можливі два варіанти розвитку подій. Перший, коли сторони договору про встановлення довірчої власності будуть звертати стягнення лише шляхом продажу довірчим власнику об’єкту довірчої власності, і другий, коли сторони намагатимуться повністю врегулювати відносини між собою виключно у договірному порядку, тобто прописати у договорі порядок переходу «повного» права власності на об’єкт до довірчого власника.

Розглянемо обидва варіанти. У першому випадку довірчий власник стикнеться з цілою низкою процедурних моментів. ЦК передбачає переписку із боржником, пропонування викупити об’єкт довірчої власності, внесення грошових сум на депозит нотаріуса тощо. У цілому, процедура не нова, оскільки вона прописана за аналогією до процедури звернення стягнення на предмет іпотеки, при чому не найкращим чином та без врахування практики її застосування. Серед іншого, слід зазначити, що процедура внесення грошових сум на депозит нотаріуса на практиці абсолютно не працює, оскільки переважна більшість нотаріусів відмовляється приймати гроші на депозит. І така ситуація існує в Україні уже тривалий час, хоча і прямо передбачена у Законі України «Про іпотеку». Іншими словами, ЦК запроваджує непрацюючий механізм, не пропонуючи альтернативний варіант реалізації боржником свого права на викуп об’єкту довірчої власності.

Другою великою проблемою, на наш погляд є те, ЦК України не містить жодного положення про порядок проведення оцінки об’єкта довірчої власності крім того, що «ціна продажу об’єкта довірчої власності встановлюється довірчим власником одноособово». Це може призвести до широких зловживань та грубого порушення прав боржника, коли об’єкт буде або оцінено дуже дешево і може навіть не дозволити покрити заборгованість за основним договором, або навпаки – занадто дорого, що унеможливить його викуп боржником (це може мати місце, наприклад, коли довірчий власник зацікавлений залишити об’єкт у сфері свого впливу). Дана норма обов’язково має бути доопрацьована та змінена у ЦК з метою дотримання прав боржника (первісного власника обєкту довірчої власності).

По-третє, кредитор, у довірчу власність якого передано квартиру або житловий будинок, з високою ймовірністю стикнеться з проблемою, з якою завжди стикають іпотекодержателі, а саме – із виселенням мешканців із житлового приміщення. ЦК передбачає, що у такому випадку, примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. З одного боку, дана норма покликана захистити боржників, щоб вони не лишилися навулиці без єдиного житла. Проте з іншого боку, це означає, що довірчий власник буде змушений на кілька років «застрягнути» у судах, а після отримання позитивного судового рішення ще й стикнутися із усіма проблемами виконання судового рішення, або й неможливістю його виконання (наприклад, якщо у такому житловому приміщені прописані неповнолітні діти).

Усі вищевказані чинники (а їх перелік далеко не повний з огляду на недосконалість регулювання) може призвести до того, що процес звернення стягнення шляхом продажу об’єкту довірчої власності та отримання коштів буде значною мірою ускладнено та подовжено. За таких обставин нівелюється сама ідея забезпечувальної довірчої власності, яка покликана максимально швидко захистити та відновити права кредитора, проте за умови дотримання прав боржника.

Розглянемо також інший варіант, коли за відсутності законодавчого регулювання порядку переходу права власності на об’єкт довірчої власності, сторони самостійно визначатимуть його у договорі. Без сумніву, право свободи договору та можливість укладення змішаних та непоіменованих договорів передбачена чинним законодавством, але чи будуть при цьому належним чином захищені права боржника? Не відкриємо таємницю, коли припустимо, що забезпечувальна довірча власність має застосовуватися, перш за все, банками та іншими фінансовими організаціями при наданні кредиту. При цьому банки і так диктують свої умови кредитних договорів, часом нав’язуючи абсолютно кабальні положення. Враховуючи таку ситуацію, цілком імовірно, що банки передбачатимуть таку процедуру переходу «повного» права власності на об’єкт, коли боржник в принципі не матиме змоги захистити свої права та повернути об’єкт у свою власність.

І останнє, на чому хотілося б окремо наголосити.  Вище ми розглядати випадок невиконання боржником своїх фінансових зобов’язань за основним договором. Проте, що відбувається, коли боржник виконав свої зобов’язання у повній мірі? Відповідно до ст. 597-11 ЦК протягом п’яти робочих днів з дня припинення (у тому числі у зв’язку з його повним виконанням) основного зобов’язання довірчий власник зобов’язаний передати право власності на об’єкт довірчої власності довірчому засновнику, якщо інше не визначено договором про встановлення довірчої власності.

Проте, якщо незважаючи на повне виконання боржником свого зобов’язання, довірчий власник ухиляється від укладення та нотаріального посвідчення акта приймання-передачі, боржник або інша особа, яка має право на отримання права власності на об’єкт довірчої власності, має право звернутися до суду з позовом про визнання свого права власності на об’єкт довірчої власності або до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису про витребування об’єкта довірчої власності у довірчого власника.

Отже, якщо позикодавець ухиляється від повернення об’єкту довірчої власності, боржник змушений буде йти до суду (виконавчий напис нотаріуса теж мало робочий на практиці у такій категорії справ), витрачати свій час і гроші, щоб повернути свою власність. При цьому ЦК нічого не говорить про відповідальність позикодавця за ухилення від повернення майна або про додатковий захист боржника у такому випадку.

Таким чином, можна прийти до наступних висновків. По-перше, забезпечувальна довірча власність – це не траст, а новий спосіб забезпечення виконання зобов’язань, який протягом тривалого часу успішно функціонує в інших країнах світу. По-друге, закон, яким було запроваджено забезпечувальну довірчу власність, непродуманий, поверховий та написаний без аналізу можливих проблем, до яких він може призвести на практиці. Він закладає потенційні можливості для зловживань, як зі сторони боржника, так і зі сторони кредитора. При цьому жодна зі сторін не є повною мірою захищеною від протиправних дій іншої сторони. Ці, а також інші фактори, про які ще не згадувалося у даній статті, можуть призвести до нівелювання за свою суттю хорошого та дієвого механізму забезпечення виконання зобов’язань, який успішно функціонує у більшості країн світу.

Якщо бажаєте отримати більше інформації, звертайтеся до фахівців команди VigoLex за додатковою консультацією за електронними адресами, розміщеними на сайті.