Публічна політика в Україні – справа нелегка. Як показують регулярні опитування,  політикам і владним інституціям українці довіряють найменше. 

Звичайно, широкі повноваження та влада, які надаються публічним діячам, потенційно несуть корупційні ризики. А враховуючи багату історію корупційних скандалів в Україні, недовіра часто виявлялася небезпідставною.

Втім, нерідко генералізація негативного образу політика призводить до того, що навіть при появі непідтвердженої негативної інформації з посиланням на сумнівне джерело, або навіть без нього, інформація відразу «прилипає» та залишається з діячем назавжди, псуючи репутацію та залишаючи політика без шансів позбавитися від шлейфу негативних чуток в майбутньому.

Особливо критичних масштабів така проблема отримала в сучасну цифрову епоху. У XXI столітті, коли невдалий твіт десятирічної давнини може коштувати роботи, репутація отримала нове прочитання. Все, що ми розмістили про себе в Інтернеті, і що прикріше, розмістили про нас інші, стає частиною нашого цифрового сліду і може пізніше переслідувати нас у непередбачених ситуаціях. Розповсюдити інформацію стало легко, перевірити її достовірність – важко, як ніколи.

Тисячі слів вже написані про свободу слова, важливість доступу до інформації та її поширення. Тисячі ще будуть написані у майбутньому, адже питання балансу та межі між свободою самовираження та недоторканністю репутації, свободою слова та розпалюванням ненависті, агресивним збором даних та таємницею особистого життя, є одним з найбільших та найважливіших викликів в епоху «постправди» та «фейк ньюз».

Враховуючи, що ніхто не застрахований від того, щоб в один день не стати жертвою інформаційних маніпуляцій, після чого роки хороших справ можуть бути перекреслені однією замовною статтею, а іноді й просто емоційним дописом, поширеним сотнями користувачів, ми вирішили дослідити, які існують механізми, що допоможуть захиститися у подібних ситуаціях. 

На чиєму боці закон?

Для початку розберемся у юридичних інструментах, що надає нам законодавство України, для визначення з чим доводиться стикатися і в яких межах оперувати.

І тут предмет досліджень виявляється вузьким. Правова доктрина, яка в системах права різних країн відображає публічне поширення дійсних або вигаданих відомостей, які принижують честь, гідність і ділову репутацію громадянина чи організації, називається «дифамація». 

В українському законодавстві інститут дифамації не врегульований жодним нормативно-правовим актом. Приблизним аналогом можна вважати таке поняття як «наклеп», втім, регламентування наклепу також наразі відсутнє. 

В Кримінальному кодексі України до 2001 р. наклеп був умисним злочином приватного обвинувачення (за певними винятками). Після введення в дію нового кодексу стаття була прибрана.  Парламентська асамблея ради Європи позитивно оцінила таке рішення. Це не є дивним, адже в країнах, подібним Україні, з низьким рівнем довіри до влади та судової системи, криміналізація наклепу може в, першу чергу, наражати на небезпеку журналістів-розслідувачів, дозволяти маніпулювати законом для ув’язнення активістів, тощо. Тому, декриміналізація подібних статей наразі заохочується європейськими органами влади та правозахисними організаціями. 

Тим не менше, при спробі порівняти існуючі норми в різних країнах, стає очевидним, що саме криміналізація наклепу суттєво переважає.

Так у масштабному дослідженні щодо наявних законів, що регулюють дифамацію, проведеному ОБСЄ, зазначається, що кримінальна відповідальність за дифамацію продовжує застосовуватися з певним ступенем регулярності у всьому регіоні дії ОБСЄ, в тому числі щодо представників засобів масової інформації. Особливо проблемними регіонами залишаються Південна Європа (Греція, Італія, Португалія і Туреччина), Центральна Європа (зокрема Угорщина), Центральна Азія і Азербайджан. Іноді засудження журналістів мають місце в державах, які зазвичай вважаються провідними захисниками свободи ЗМІ, таких як Данія, Німеччина і Швейцарія.

Дев’ять держав-учасниць ОБСЄ мають жорсткіші санкції, якщо жертва дифамації є державною посадовою особою. Майже всі ці держави розташовані в Західній Європі. Ще 15 держав передбачають кримінальну відповідальність за різні форми образи державних посадових осіб, в основному у зв’язку з виконанням службових обов’язків.

Незважаючи на очевидне протиріччя з демократичними доктринами громадського контролю та підзвітності, як  наголошується у звіті дослідження, майже у половині держав-учасниць ОБСЄ передбачено особливий захист репутації та честі глави держави. Покарання за ці дії часто набагато суворіші, ніж у загальних справах про наклеп і образу, особливо в монархіях Західної і Північної Європи і в Центральній Азії. 

Україна, на тлі перелічених держав, як часто буває, вибрала свій особливий шлях. У спробі лібералізувати і пом’якшити своє законодавство, замість того щоб, обрати найкращі практики інших країн, розширити, вдосконалити наявні норми, відполірувати формулювання та надати чіткість складним поняттям, що по суті встановлюють межу між фактами та почуттями, український законодавець просто прибрав або порізав наявні норми. 

Так, була скасована ч. 3 ст. 277 Цивільного кодексу України, що містила так звану «презумпцію недостовірності негативної інформації». Достовірність дифамаційної інформації повинен був доводити автор матеріалу, який разом з розповсюджувачем виступав би відповідачем у судовому спорі про спростування недостовірної інформації.

Наразі тим, хто постраждав від поширення недостовірної інформації про себе та прагне захистити своє ім’я, доводиться покладатися здебільшого на ст. 32 Конституції України, ст.ст. 297, 299 Цивільного кодексу України щодо захисту честі, гідності та ділової репутації.

Даними статтями кожному громадянину гарантовано судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Судовий захист. Довго, дорого, безрезультатно?

Вузька законодавча база, брак понять та конкретних визначень, оперування здебільшого морально-етичними категоріями роблять позови щодо захисту честі, гідності, ділової репутації та спростування недостовірної інформації одним із найскладніших видів справ, які розглядаються судами у порядку цивільного судочинства. Тим не менше, захистити своє добре ім’я через суд – мабуть, найперше, що спадає на думку людині, що стала жертвою розповсюдження недостовірної інформації. 

На практиці, дійсно, саме позивач в дифамаційному спорі буде змушений брати на себе тягар доведення недостовірності інформації, яка зашкодила його діловій репутації.

На сьогоднішній день, окрім перелічених вище статей, джерелом права для подібних спорів виступає також практика, сформована і узагальнена судами, здебільшого на підставі рішень Європейського суду з прав людини.

Захищаючи в судовому порядку гідність, честь чи ділову репутацію публічної особи, слід також пам’ятати, що вирішення таких спорів має свої особливості.

Так, Пленум ВСУ в п. 21 своєї постанови № 1 від 27.02.2009  наголосив, що при розгляді такої категорії справ суди повинні враховувати положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, а також рекомендації, що містяться у Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного життя.

Посилаючись на положення вказаних актів, Пленум ВСУ зазначив, що межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.

Крім того, варто приділити детальну увагу аналізу того, чи не є розповсюджена інформація «оціночними судженнями». Згідно з ч. 1 ст. 30 Закону України «Про інформацію», ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Відповідно до ч. 2 ст. 30 цього закону, оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема, з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

У відповідності до п. 19 постанови Пленуму ВСУ № 1 від 27.02.2009 не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб’єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої кожен має право на свободу вираження поглядів.  

При розгляді справ зазначеної категорії ВСУ рекомендує судам мати на  увазі, що юридичним складом правопорушення,  наявність якого може бути підставою для задоволення  позову, є сукупність таких обставин:  

а)  поширення інформації,  тобто доведення її до відома хоча б одній особі у  будь-який спосіб;  

б)  поширена  інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи,  тобто позивача;

в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності;  

г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права,  тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам,  або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

З викладеного вище, можна сформувати приблизно наступний план дій:

  1. Дослідіть і з’ясуйте, чи не є розповсюджена недостовірна інформація про вас оціночним судженням.
  2. Зберіть докази того, що інформація стала відома або була доведена до відома хоча б одній особі.
  3. Зберіть докази того, що інформація стосується саме вас.
  4. Зберіть докази того, що інформація є неправдивою.
  5. Зберіть докази того, що інформація порушує ваші немайнові права.

З огляду на складність доказування перелічених речей, якщо ви стали жертвою поширення наклепів, доведеться зробити чималий обсяг роботи щодо збирання доказової бази для того, щоб шанси на задоволення позову не виглядали примарними.

Приймаючи рішення чи йти в суд, також слід пам’ятати про так званий «Ефект Стрейзанд» (англ. Streisand effect) – соціальний феномен, що виражається в тому, що спроба вилучити певну інформацію з публічного доступу призводить лише до її стрімкішого поширення. Наприклад, спроба обмеження доступу до фотографії, файлу, тексту або числа (наприклад, юридичними методами) призводить до дублювання та тиражування даної інформації та ще більше розповсюджує інформацію, поширення якої псує репутацію.

Втім, додатковий інформаційний привід про те, що певна особа звернулася за судовим захистом, може мати сам по собі позитивний вплив на репутацію – донесе публіці інформацію, що особа, яку звинуватили в чомусь, готова захищатися. 

В будь-якому разі, оцінювати доцільність судового захисту варто лише після консультацій зі спеціалістами у сферах права та відносин з громадськістю.

Інші способи захисту від поширення недостовірної інформації

Окрім консервативного захисту у вигляді судового позову, сучасний світ можливостей також пропонує інші способи. 

  1. Мирне врегулювання. 

З огляду на складність доказування фактів у дифамаційних процесах, до моменту подання позову слід розглянути усі варіанти мирного врегулювання ситуації. Почати варто з направлення аргументованої претензії напряму особі, що поширила недостовірну інформацію. Може виявитися, що особа просто стала жертвою маніпуляції, та видалить матеріал, не бажаючи отримати позов в подальшому. 

Мирне врегулювання ситуації може зберегти час  і нерви, але слід бути готовим також до того, що за вилучення інформації розповсюджувач вимагатиме гроші. Рішення кожен приймає сам, але цей варіант видається найбільш ризикованими, адже може привести до ще більшого погіршення ситуації: нових звинувачень, вже у підкупі, або розповсюдження нового негативу з очікуванням подальшої фінансової стимуляції.

  1. Скарга в Google.

Пошукова система Google надає інструмент для оскарження незаконного контенту, який потрібно видалити. Скарга складається з двох частин – опису обставин та конкретного переліку текстів, в яких порушуються права. Необхідно заповнити форму, вказати точні URL-адреси спірного контенту та докладно пояснити, чому ви вважаєте його незаконним. Google обіцяє розглянути запит відповідно до своїх правил про видалення контенту та вжити відповідних заходів. Але попереджає, що подавши вказану форму, заявник не отримує гарантій, що за запитом обов’язково буде вжито заходів.

Найкраще скарги до Google працюють в спорах, пов’язаних з порушенням прав інтелектуальної власності, втім, не варто нехтувати додатковою можливістю видалити небажаний контент.

Наявність позитивного рішення суду також може прискорити вилучення інформації, у тому разі, коли рішення суду є, а звернутись про видалення немає до кого. 

  1. Витіснення негативу з видачі Google.

Онлайн репутація перш за все асоціюється з пошуковою видачею Google. Загалом перша сторінка пошукової видачі формує уявлення шукачів інформації як про продукти, так і про політиків, чиновників, бізнесменів. Виправити онлайн репутацію можна за допомогою прицільної корекції видачі пошукових результатів у Google. Багато компаній на ринку, що спеціалізуються на послугах SEO (search engine optimization – пошукова оптимізація),пропонують також послугу SERM (Search Engine Reputation Management – управління репутацією в пошукових системах) – зміна пошукової видачі Google з використанням SEO інструментів, здебільшого за допомогою витіснення з першої сторінки пошукової видачі Google негативної інформації позитивною. 

SERM ґрунтується на комбінації PR-технологій і SEO-просування, за допомогою яких і відбувається формування позитивної репутації компанії, продукту або особистості в перших сторінках видачі. Це складний, тривалий і, зазвичай, недешевий інструмент. Втім, досить дієвий за підсумками роботи. Залежно від кількості негативу і рейтингу сайтів, на яких він розміщений, змінити Google видачу на перших двох сторінках можна як в короткі терміни (2-3 місяці), так і в тривалі (до півроку і більше). 

Результатом застосування SERM є те, що при введенні в пошуковий рядок запиту користувач повинен побачити в перших позиціях видачі або нейтральні, або позитивні матеріали про об’єкт пошуку.

Замість висновків

Окремим питанням, напевно, стоїть те, чому така увага приділена саме публічним діячам та чи взагалі варто виділяти їх в окрему категорію при розгляді питань щодо захисту честі, гідності та ділової репутації. 

Роблячи вибір щодо участі у політичному або громадському житті, особа дійсно має усвідомлювати, що вона власноруч, своїм вибором погоджується на прискіпливу увагу до своєї особистості, публічну критику та детальне висвітлення своїх слів та вчинків – добровільне та свідоме обмеження своїх прав.

Втім, враховуючи рівень недовіри, а також легкість, з якою українські закони дозволяють розповсюджувати недостовірну інформацію, презумпція винуватості,в першу чергу, діє одразу проти публічного діяча.

Питання зруйнованої репутації також виділяється у порівнянні з іншими порушеними цивільними правами через очевидну нерівноцінність між нанесеною шкодою та потенційним відшкодуванням. 

Публікація спростування або надання права на відповідь є зазвичай сумнівною перемогою, адже ознайомитися зі спростуванням можуть не всі особи, спростування може не переконати у необхідності зміни думки, що вже розповсюдилася та закріпилася в суспільстві. Та й, загалом,  погані або скандальні новини розповсюджуються швидше та ширше, ніж хороші або нейтральні.

Видалення відомостей, вилучення й знищення тиражу також часто марна річ, адже це не впливає на тих, хто вже ознайомився з матеріалом і зможе переказувати його і надалі. 

Враховуючи, що доля політика зазвичай тісно прив’язана до рейтингу його популярності, вдало випущена недостовірна інформація може виступати одним зі дієвих методів політичної агітації з метою послаблення опонента, а в результаті може коштувати політику кар’єри. 

Громадська чи публічна діяльність – це нелегка і важлива для суспільства робота.  Базовий низький кредит довіри веде до швидкого розчарування обох сторін: як громадськості стосовно певної особи, так і діяча стосовно необхідності займатися невдячною роботою.

Коли громадськість вже втомилася та не виявляє бажання розбиратися, хто правий, а хто винуватий, це призводить до інфляції слів та смислів, встановлюючи наратив «всі погані» або «всі однакові».

Чи не зависока це ціна в країні, де постійно говориться про необхідність нових облич в політиці?

Вибратися з цього замкненого кола та зробити простір дії безпечнішим можливо через заохочення в суспільстві бажання добратися до фактів, відкинути генералізації та розділити велику сіру зону, якою сприймається українська політика, на відтінки від білого до чорного.

Видається логічним, що захищати честь, гідність та ділову репутацію легше превентивно, тобто не допускати невиваженого вивільнення сумнівної інформації в публічний простір.

Така мета може бути досягнута при запровадженні детального врегулювання, зокрема наступних категорій:

  • встановлення різниці між наведенням фактів та висловленням думок і поглядів;
  • межі критики публічних осіб; 
  • визначення та врахування суспільної важливості відомостей, що поширюються;
  • встановлення конкретизованої відповідальності за умисне поширення дифамаційних повідомлень.

Оскільки дифамація може проявлятися як у поширенні неправдивих відомостей, так і в оголошенні правдивої інформації, але такої, що може належати до особистої чи сімейної таємниці, не зайвим буде також детальніше врегулювати і цей інститут.

Ірина Багмет

17.04.2020